Для мене особистість Олекси Різниківа завжди була сповнена певної загадковості. Він належить до небагатьох українських митців, які не тільки вступили у двобій з системою, але й перемогли в цьому двобої. Більшість пристосовувались, розчинялись в умовах тоталітарної системи. Згадайте дифірамби, які співали партії Сосюра, Тичина, Рильський. Згадайте наших орлиць, на кшталт Фаріон і Забужко, які були свого часу активними членкинями КПРС, а тепер зробилися радикальними таврувальницями комуністичних ідей.

Не скорились Ліна Костенко.  Василь Стус був знищений за свої погляди. Не скорився і Олекса Різників. Як йому це вдалося? Адже система  поглинає людей навіть сьогодні, коли вона отримала нові риси і стала олігархічно-корупційною. Ми свідки: варто людині піднятися хоч на щабель – і це вже не та людина, яку всі знали, вона мімікрує на очах. Особистість Різниківа вражає тим, що жодні гримаси долі не спроможні звернути його з того шляху який він обрав за молодих років. 

Далекий 1958-й. 20 річний юнак шукає себе, своє місце в житті. Це був час, коли після засудження культу особи Сталіна люди вперше відчули себе вільними. Юнацький максималізм, загострене почуття справедливості породжують у Олекси та кількох його друзів бажання долучитися до загальнонародних настроїв. Вони складають листівку антипартійного змісту, роздруковують її, розповсюджують. Результат – арешт 1 жовтня 1959 року, засудження 19.02.1960 р на 18 місяців, етапування до Мордовських таборів.

5 місяців в камері КДБ Одеси назавжди змінили життя Олекси. Саме тоді він відкрив для себе ПРАВДУ. «Правду про те, що наша культура, мова систематично винищується, що історія України перекручується, про те, що вона мусить стати незалежною, самостійною, про те, що вона чекає моєї любові, турботи, самопосвяти, самовідданості їй, і це я мушу домагатися, я мушу щось робити для її щастя, для щастя мого люду, так страшно визискуваного, винищуваного, вистрілюваного – цю Правду я відкрив сам, у камері Одеського КДБ, де на мене ніхто не впливав, не прищеплював цієї любові. Тому я всі тридцять наступних років свято вірив у свою правоту, бо мені сам Бог відкрив її!»( З відомого інтерв’ю О. Різниченка.) 

      Після повернення з таборів у 1962 р. вступив до університету на український філфак. Протягом десятка років Олекса виконував ту настанову і обітницю яку сам для себе визначив. В його планах і діях не було ані антидержавної, ані атирадянської складової.  Жодної мети займатися політикою, критикувати владу, когось підбурювати проти існуючого ладу, чи щось подібне Олекса перед собою не ставив.

А що було? Була внутрішня потреба боронити рідну мову, культуру від зросійщення та винищення, від культивування провінційності і меншовартості. Це прагнення знайшло вияв у простих, але таких важливих речах, як, наприклад, обітниця розмовляти виключно українською мовою (хоч це так непросто у зросійщеній Одесі!)

Зайшов до тролейбуса,  

Сказав спокійно: 

«Один квиток, будь ласка»

Заворушились одразу спини,

Очищі! Очі! «Глазки!»

Окрім спілкування були ще: організація літературних вечорів за участю українських поетів, створення українського народного хору, виступи у пресі, щорічне колядування, покладання квітів до могили Т.Г.Шевченка… Ці прості природні речі, продиктовані любов’ю до України, як виявилось, мали назву «антирадянщина!

У 1965-1970 рр. Олекса підготував збірку віршів «Вибухає весна»  яка навіть була анотована у тематичному плані видавництва «Маяк» на 1971 рік. Та книжці не судилося піти до друку, а її автору реалізувати свої плани. 11 жовтня його було арештовано. Жодних свідків, документів, антирадянської агітації чи пропаганди в суді не було представлено. Аналізуючи безсонними ночами у жахливих тюремних умовах причини трагічних подій, Олекса робить висновок, що єдиним «злочином» була його любов до рідної мови і до України. Це знаходить звучання у вірші:

Ім’ям республіки моєї

Мене засуджено тепер

Лиш за любов мою до неї

До Української СР.

А я люблю, нащо таїти,

Цей гріх, якщо це правда гріх,

Люблю поля її і квіти,

Ліса і гори, плюскіт рік,

Чи  є любов моя злочинна,

«Так так, злочинна є!» -  товчуть…

Мою любов до України

Антирадянською зовуть…

Слухаючи вирок судді, Олекса відчув одне: ненависть до себе, як до українця-патріота:

А він рубав уро́чисто і гнівно,

І вигляд його втіхою сіяв:

«Ти винен тим уже, що українець

І ця вина з народження твоя!»

19 травня 1972 р. О. Різників був засуджений Одеським обласним судом на п’ять з половиною років таборів суворого режиму. Відбував строк у далекому селищі  Кучине, Пермської обл. Там єврей Ар'є Вудка вивчив шість віршів Олекси Різниківа, разом з творами інших ув'язнених українських поетів, і через три роки вивіз їх у пам'яті за кордон, де вони були опубліковані 1977 р. в журналі “Сучасність” (№ 7-8) та у Мюнхені на сторінках колективної збірки «Поезія з-за колючих дротів».

Так світ дізнався про переслідування інакомислячих.

За місяць до закінчення строку О. Різників був етапований до Миколаєва, де йому було повідомлено про заборону повертатися до Одеси і призначено поселитися у Первомайську, біля родини.

Збірка "Терновий вогонь", де відображені події 1972 року, побачила світ у 1991р. Вона стала сповіддю поета про важкий тягар неволі, який сублімувався у духовні терзання й пошуки, у філософські роздуми,  високі поетичні зразки громадянської лірики. У творчій спадщині Олекси Різниківа – численні поетичні і прозові твори, словники,  дослідження з мовознавства. Активна громадянська позиція поета – це його «багатокрилість», завдяки якій він завжди в гущі подій.

Чим приваблює мене поезія Різниківа?

Я б виокремила 6 рис, які мене не лише приваблюють в цій поезії, але й надихають, послуговуючись своєрідним взірцем поетичної творчості.

1. Щирість. Поет абсолютно не прагне зобразити себе героєм, незламною брилою чи непорушною скелею. Він далекий від нарцисизму чи споглядальності. Не соромиться відверто передавати читачеві природний для звичайної людини стан розгубленості, жаху, відчаю. Але не для співчуття, а заради справедливості і відтворення правдивої картини.

2. Самовдосконалення. Завдяки своїй волі, таланту, невтомній душевній праці, поету вдається піднестися над суєтністю  життя до рівня філософського осягнення часопростору.

3. Безкомпромісність. Він непохитний, коли мова йде про речі, що складають головний зміст його життя: захист мови і національних першооснов. Це спонукає до відкритої та свідомої боротьби з лицемірством, облудливістю, брехливим пафосом. Поезія мусить бути правдивою - це його кредо!

4. Виваженість. Олекса не любить багатослів’я. Кожне слово має вагу і глибокий зміст.

5. Художня самобутність: традиційні засоби українського художнього образотворення інтегровані з поетичною мовою сучасності.

6. Діяльний патріотизм. Любов до рідного слова і України в поезіях Олекси  не є декларацією. Ці почуття завжди підкріплюються діями. Так було в далеких 60-70 роках, так є сьогодні. 

Ні, обескриліти і впасти не дано!

Мені судилась зоряна бурхливість,

Мене п’янить сильніше ніж вино

Багатокрилість!

(О. Різників «Багатокрилість»)

Цими рядками я хотіла завершити свій нарис про Олексу Різниківа. Але пригадала ще одну рису, властиву його творчості. Передбачення майбутніх подій. У багатьох творах поет описує події, які з дивною  регулярністю потім справджувалися. 

Нижче – вірш поета, присвячений Кіровограду, написаний 17 років тому у 2002 році. Сьогодні він дійсно перейменований на  Кропивницький, як і передбачав Олекса Різників.

Хутір «Надія»

Столиці українського театру

Як тебе звати, місто? – Кропивницьк?

Карпенко-Карівськ? Мов, Кіровограде!

Упавши ниць, з найглибшої з криниць

ковток води приймаю в душу радо.

У тій криниці – сльози молодиць,

і піт, і кров, що цибеніли градом

з козацьких жил, із парубочих лиць –

всіх, що несли Вкраїну, ніби ладо

на голім серці між торги і зради,

між перекинчиків, між тисячі пивниць,

між хліб і сіль навколишніх столиць,

куди – не знати. Тільки би не втратить!

З твоїх зіниць нам світить блиск зірниць,

Садовсько-Саксагансько-Каро-граде!

©Автор статті Терещенко Н. Є., лютий 2017р.